|
Mityzacja
rzeczywistości |
БРУНО ШУЛЬЦ
Міфологізація
дійсності |
|
Istotą
rzeczywistości jest sens. Co nie
ma sensu, nie jest dla nas
rzeczywiste. Każdy fragment rzeczywistości żyje dzięki temu, że ma udział w
jakimś sensie uniwersalnym. Stare kosmogonie wyrażały to sentencją, że na
początku było słowo. Nienazwane nie istnieje dla nas. Nazwać coś – znaczy
włączyć to w jakiś sens uniwersalny. Izolowane, mozaikowe słowo jest wytworem
późnym, jest już rezultatem techniki. Pierwotne słowo było majaczeniem,
krążącym dookoła sensu światła, było wielką uniwersalną całoścą. Słowo w
potocznym dzisiejszym znaczeniu jest już tylko fragmentem, rudymentem jakiejś
dawnej wszechobejmującej, integralnej mitologii. Dlatego jest w nim dążność
do odrastania, do regeneracji, do uzupełniania się w pełny sens. Życie słowa
polega na tym, że napina się ono, pręży do tysięcy połączeń, jak
poćwiartowane ciało węża z legendy, którego kawałki szukają się wzajemnie w
ciemności. Ten tysiąckrotny a integralny organizm słowa rozerwany został na
poszczególne wyrazy, na głoski, na potoczną mowę i w tej nowej formie,
zastosowany do potrzeb praktyki, przeszedł on już do nas jako organ
porozumienia. Życie słowa, jego rozwój sprowadzony został na nowe tory, na
tory praktyki, życiowej, poddany nowym prawidłowościom. Ale gdy jakimś
sposobem nakazy praktyki zwalniają swe rygory, gdy słowo, wyzwolone od tego
przymusu, pozostawione jest sobie i przywrócone do praw własnych, wtedy
odbywa się w nim regresja, prąd wsteczny, słowo dąży wtedy do dawnych
związków, do uzupełnienia się w sens –
i tę dążność słowa do matecznika, jego powrotną tęsknotę, tęsknotę do
praojczyzny słownej, nazywamy poezją. |
У
основі
дійсності
лежить сенс.
Те, що не має
сенсу, – не
існує. Кожен
фрагмент
реальності
живе
завдяки
тому, що він
присутній у
якомусь
універсальному
сенсі. У
давніх
космогоніях
це
визначається
твердженням,
що на
початку
було слово.
Те, що неназване
– для нас не
існує.
Надати
чомусь назви
– означає
включити це
в якийсь
універсальний
сенс.
Ізольоване
і
роздріблене
в мозаїку
слово є
пізнішим
витвором,
технічним результатом.
Первинне
слово було
маячнею, що
оберталась
навколо
сенсу
світла, воно
було
великою
універсальною
цілісністю.
Слово у
теперішньому
повсякденному
значенні – це
лише
фрагмент і
релікт
якоїсь
інтегральної,
всеохоплюючої
міфології.
Тому в ньому
і присутня
тяга до
відновлення,
регенерації,
до
наповнення
себе певним
сенсом.
Життя слова
полягає у
тому, що воно
напружується,
тягнеться
до тисяч
зв’язків,
немов
почетвертоване
тіло змія з
легенди,
частини
котрого шукають
одна одну в
темнотах.
Цей
тисячократний
інтегральний
організм
слова
розірвали
на окремі
поняття, на
голосні
звуки, створивши
повсякденну
мову, і у цій
новій, пристосованій
до
практичних
потреб
формі воно постало
перед нами
як орган
спілкування.
Життя слова,
напрямок
його
розвитку,
перевели на
іншу колію, у
напрямку
практики
життя, і надали
йому нової
вірогідності.
Та коли практика
якимось
чином
послаблює
межі своїх вимог,
коли
визволене
з-під цього
примусу слово
залишається
само з собою
і звертається
до власних
проблем,
тоді
починається
рух по
спадаючій,
слово
наражається
на зустрічну
хвилю, воно
прагне
відновити
старі зв’язки,
хоче
включитись
у сенс – і це
прагнення слова
вернутись у
своє лоно,
його
навернута туга,
жаль за
словесною
прабатьківщиною
– це ми
називаємо
поезією. |
|
Poezja – to są krótkie spięcia sensu między
słowami, raptowna regeneracja pierwotnych mitów. |
Поезія
– це короткі
змикання
міжсловесного
сенсу,
миттєва
регенерація
первинних
міфів. |
|
Zapominamy o tym, operując potocznym słowem, że są
to fragmenty dawnych i wiecznych historyj, że budujemy, jak barbarzyńcy,
nasze domy z ułamków rzeźb i posągów bogów. Najtrzeźwiejsze nasze pojęcia i
określenia są dalekimi pochodnymi mitów i dawnych historyj. Nie ma ani
okruszyny wśród naszych idei, która by nie pochodziła z mitologii – nie była
przeobrażoną, okaleczoną, przeistoczoną mitologią. Najpierwotniejszą funcją
ducha jest bajanie, jest tworzenie „historyj”. Siłą motoryczną wiedzy
ludzkiej jest przeświadczenie, że znajdzie ona na końcu swych badań
ostateczny sens świata. Szuka go ona na szczycie swych sztucznych spiętrzeń i
rusztowań. Ale elementy, których używa do budowy, już były raz użyte, już
pochodzą z zapomnianych i rozbitych „historyj”. Poezja odpoznaje te sensy
stracone, przywraca słowom ich miejsce, łączy je według dawnych znaczeń. U
poety słowo opamiętuje się niejako na swój sens istotny, rozkwita i rozwija
się spontanicznie według praw własnych, odzyskuje swą integralność. Dlatego
wszelka poezja jest mitologizowaniem, dąży do odtworzenia mitów o świecie.
Umitycznienie świata nie jest zakończone. Proces ten został tylko zahamowany
przez rozwój wiedzy, zepchnięty w boczne koryto, gdzie żyje, nie rozumiejąc
swego istotnego sensu. Ale i wiedza nie jest niczym innym, jak budowaniem
mitu o świecie, gdyż mit leży już w samych elementach i poza mit nie możemy w
ogóle wyjść. Poezja dochodzi do sensu świata anticipando, dedukcyjnie, na podstawie wielkich i śmiałych
skrótów i przybliżeń. Wiedza dąży do tego samego indukcyjnie, metodycznie,
uwzględniając cały materiał doświadczenia. W gruncie rzeczy i jedna, i druga
zdążają do tego samego. |
Оперуючи
повсякденним
словом, ми
забуваємо
про те, що
воно є
фрагментами
давніх і вічних
історій, що
ми, немов
варвари,
зводимо наші
храми на
уламках
різьблених
обрисів богів.
Наші
найтверезіші
поняття і
визначення
є далекими
похідними
міфів і
давніх
історій. У
наших ідеях
немає жодної
крихти, яка б
не походила
від міфів,
яка б не була
перетвореною,
скаліченою
і перевтіленою
міфологією.
Оповідування,
творення „історій”
є
найпервиннішою
функцією
духу. Рушійною
силою
людського
знання є
переконання
у тому, що
наприкінці
своїх
пошуків воно
віднайде
остаточний
сенс світу.
Воно шукає
цей сенс на
перетинках
своїх
штучних склепінь
і риштувань.
Але деталі,
які використовуються
у будові, вже
були в
ужитку, вони
походять із
забутих і
розбитих
„історій”. Поезія
розпізнає
ці втрачені
сенси,
вертає словам
їх
призначення,
пов’язує їх
із давнім змістом.
У поета
слово ніби
опам’ятовується
і набуває
правдивого
сенсу, воно
вільно розквітає
і росте,
керуючись
власними
законами, і
відшуковує
свою
цілісність.
Тому усяка
поезія є
міфотворчістю,
вона прогне
відкрити
міфи про
світ.
Міфотворення
світу не завершене.
Цей процес
лише
призупинився
через те, що
почалось
пізнання,
міфотворення
зсунулось
на узбіччя і
живе там, не
усвідомлюючи
власного
сенсу. Але й
пізнання є
нічим іншим
як
творенням
міфу про
світ, адже
міф
присутній в
самих
елементах, і
ми не можемо
вийти за
межі міфу.
Поезія
досягає
сенсу світу
дедуктивно, anticipando,
сміливо
йдучи
навпростець.
Пізнання ж
хоче
осягнути світ
індуктивно,
методично
прямуючи до
цілі,
генеруючи
при цьому
увесь
досвідний
матеріал.
Ціль у них, по
суті, одна і
та ж. |
|
Duch ludzki niestrudzony jest w glosowaniu życia
przy pomocy mitów, w „usensowianiu” rzeczywistości. Słowo samo, pozostawione sobie,
grawituje, ciąży ku sensowi. |
Людський
дух є
невтомним у
своєму
наповнюванні
світа міфом,
„усенсовуванні”
дійсності. Слово,
залишене
само на себе,
гравітує і
тягнеться
до сенсу. |
|
Sens jest pierwiastkiem, który unosi ludzkość w
proces rzeczywistości. Jest on daną absolutną. Nie można wyprowadzić go z
innych danych. Dlaczego coś wydaje nam się sensownym – niepodobna określić.
Proces usensowiania świata jest ściśle związany ze słowem. Mowa jest
metafizycznym organem człowieka. Jednakowoż słowo z biegiem czasu sztywnieje,
ustala się, przestaje być przewodnikiem nowych sensów. Poeta przywraca słowom
przewodnictwo przez nowe spięcia, które z kumulacji powstają. Symbole
matematyki są rozszerzeniem słowa na nowe zakresy. Także obraz jest pochodną
słowa pierwotnego, słowa, które jeszcze nie było znakiem, ale mitem,
historią, sensem. |
Сенс
– це
первісток,
що вводить
людство у процес
дійсності.
Це
абсолютна
даність.
Сенс не
можна
вивести з
інших
даностей.
Чому нам здається,
що щось має
сенс – цього
не можна
пояснити.
Процес
усенсовування
дійсності
тісно
пов‘язаний
із словом.
Мова – це
метафізичний
орган
людини.
Однак з часом
слово
втрачає
свою
гнучкість,
костеніє і перестає
бути
провідником
до нових
сенсів. Поет
повертає
словам
здатність
проводиря, робить
це завдяки
новим
поєднанням,
що випливають
з
акумульованого
потоку.
Математичні
символи
розширюють
слово до
нових рівнів.
Образ теж є
похідною
первісного
слова, слова,
котре ще не
стало
знаком, та
було міфом,
історією,
сенсом. |
|
Uważamy słowo potocznie za cień rzeczywistości, za
jej odbicie. Słuszniejsze byłoby twierdzenie odwrotne: rzeczywistość jest
cieniem słowa. Filozofia jest właściwie filologią, jest głębokim, twórczym
badaniem słowa. |
Ми
вважаємо
рутинне
слово тінню
буття, віддзеркаленням
реальності.
Та радше
навпаки:
дійсність є
тінню слова.
А філософія –
це, власне,
філологія, глибоке
і творче
осягнення
суті слова. |
|
|
Переклала Ярина
Боренько ["Бруно
Шульц і
мультикультурна
традиція Галичини"] |