|
Mityzacja
rzeczywistości |
БРУНА ШУЛЬЦ
Міталягізацыя
рэчаіснасьці |
|
Istotą
rzeczywistości jest sens. Co nie
ma sensu, nie jest dla nas
rzeczywiste. Każdy fragment rzeczywistości żyje dzięki temu, że ma udział w
jakimś sensie uniwersalnym. Stare kosmogonie wyrażały to sentencją, że na
początku było słowo. Nienazwane nie istnieje dla nas. Nazwać coś – znaczy
włączyć to w jakiś sens uniwersalny. Izolowane, mozaikowe słowo jest wytworem
późnym, jest już rezultatem techniki. Pierwotne słowo było majaczeniem,
krążącym dookoła sensu światła, było wielką uniwersalną całoścą. Słowo w
potocznym dzisiejszym znaczeniu jest już tylko fragmentem, rudymentem jakiejś
dawnej wszechobejmującej, integralnej mitologii. Dlatego jest w nim dążność
do odrastania, do regeneracji, do uzupełniania się w pełny sens. Życie słowa
polega na tym, że napina się ono, pręży do tysięcy połączeń, jak
poćwiartowane ciało węża z legendy, którego kawałki szukają się wzajemnie w
ciemności. Ten tysiąckrotny a integralny organizm słowa rozerwany został na
poszczególne wyrazy, na głoski, na potoczną mowę i w tej nowej formie,
zastosowany do potrzeb praktyki, przeszedł on już do nas jako organ
porozumienia. Życie słowa, jego rozwój sprowadzony został na nowe tory, na
tory praktyki, życiowej, poddany nowym prawidłowościom. Ale gdy jakimś
sposobem nakazy praktyki zwalniają swe rygory, gdy słowo, wyzwolone od tego
przymusu, pozostawione jest sobie i przywrócone do praw własnych, wtedy
odbywa się w nim regresja, prąd wsteczny, słowo dąży wtedy do dawnych
związków, do uzupełnienia się w sens –
i tę dążność słowa do matecznika, jego powrotną tęsknotę, tęsknotę do
praojczyzny słownej, nazywamy poezją. |
Істай рэчаіснасьці ёсьць сэнс. Тое, што ня мае сэнсу, нерэчаіснае для нас. Кожная часьцінка рэчаіснасьці жыве дзякуючы таму, што мае долю ў нейкім унівэрсальным сэнсе. Старажытныя
касмагоніі выслаўлялі
гэта так: спачатку
было слова. Тое,
што ня мае
назвы, не існуе
для нас. Назваць
нешта —
значыць, улучыць
гэта ў нейкі
ўнівэрсальны
сэнс. Адасобленае
ж, мазаічнае
слова ёсьць
пазьнейшым
стварэньнем,
дзіцём тэхнікі.
Першаснае
слова было мільгаценьнем,
што
кружляла
навокал
сэнсу
сьвету, было
вялікай унівэрсальнай
цэласьцю. Слова
ў сёньняшнім
штодзённым
значэньні ёсьць
ужо толькі фрагмэнтам,
рудымэнтам
нейкай даўняй
усёахопнай, інтэгральнай
міталёгіі. Адтуль
і яго схільнасьць
адрастаць, аднаўляцца,
суцэльна
напаўняцца
сэнсам. Жыцьцё
слова — у
напружаным імкненьні
да тысячаў злучэньняў,
быццам кускі
пасечанага
цела зьмея
зь легенды, што
шукаюць адзін
аднаго ў цемры.
Гэты
тысячакротны
адзіны
арганізм
слова
разарвалі на
паасобныя
выразы, на
гукі, на
штодзённую
мову, і ў гэтай
новай форме, прыстасаваны
да
практычных
патрэбаў, ён
прыйшоў да
нас ужо як
орган
паразуменьня.
Жыцьцё
слова, яго
разьвіцьцё
перавялі на
новыя рэйкі, на
рэйкі жыцьцёвай
практыкі, падначаленыя
новым праўдам.
Але калі нейкім
чынам
практыка
паслабляе
лейцы, калі слова,
вызваленае
ад гэтага
прымусу, застаецца
сам-насам з
сабою й
вяртае ўласныя
правы, тады ў
ім
адбываецца
рэгрэсія, зваротны
рух, тады
слова імкнецца
да старых
сувязяў, да
напаўненьня
сябе сэнсам — і
гэтае імкненьне
слова да
спрадвечнага
ўлоньня, яго
тугу па
вяртаньні, вяртаньні
ў слоўную прабацькаўшчыну,
мы называем
паэзіяй. |
|
Poezja – to są krótkie spięcia sensu między
słowami, raptowna regeneracja pierwotnych mitów. |
Паэзія — гэта кароткія замыканьні сэнсу паміж словамі, раптоўная рэгенэрацыя першабытных мітаў. |
|
Zapominamy o tym, operując potocznym słowem, że są
to fragmenty dawnych i wiecznych historyj, że budujemy, jak barbarzyńcy,
nasze domy z ułamków rzeźb i posągów bogów. Najtrzeźwiejsze nasze pojęcia i
określenia są dalekimi pochodnymi mitów i dawnych historyj. Nie ma ani
okruszyny wśród naszych idei, która by nie pochodziła z mitologii – nie była
przeobrażoną, okaleczoną, przeistoczoną mitologią. Najpierwotniejszą funcją
ducha jest bajanie, jest tworzenie „historyj”. Siłą motoryczną wiedzy
ludzkiej jest przeświadczenie, że znajdzie ona na końcu swych badań
ostateczny sens świata. Szuka go ona na szczycie swych sztucznych spiętrzeń i
rusztowań. Ale elementy, których używa do budowy, już były raz użyte, już
pochodzą z zapomnianych i rozbitych „historyj”. Poezja odpoznaje te sensy
stracone, przywraca słowom ich miejsce, łączy je według dawnych znaczeń. U
poety słowo opamiętuje się niejako na swój sens istotny, rozkwita i rozwija
się spontanicznie według praw własnych, odzyskuje swą integralność. Dlatego
wszelka poezja jest mitologizowaniem, dąży do odtworzenia mitów o świecie.
Umitycznienie świata nie jest zakończone. Proces ten został tylko zahamowany
przez rozwój wiedzy, zepchnięty w boczne koryto, gdzie żyje, nie rozumiejąc
swego istotnego sensu. Ale i wiedza nie jest niczym innym, jak budowaniem
mitu o świecie, gdyż mit leży już w samych elementach i poza mit nie możemy w
ogóle wyjść. Poezja dochodzi do sensu świata anticipando, dedukcyjnie, na podstawie wielkich i śmiałych
skrótów i przybliżeń. Wiedza dąży do tego samego indukcyjnie, metodycznie,
uwzględniając cały materiał doświadczenia. W gruncie rzeczy i jedna, i druga
zdążają do tego samego. |
Апэруючы штодзённым словам, мы забываемся пра тое, што гэта фрагмэнты даўніх і вечных гісторый, што мы, быццам барбары, будуем нашыя дамы з аскепкаў барэльефаў і статуяў багоў. Нашыя найразважнейшыя паняцьці й азначэньні ёсьць аддаленымі вытворнымі мітаў і даўніх гісторый. Між нашых ідэяў няма ані драбінкі, якая не паходзіла б зь міталёгіі — не была б ператворанай, зьнявечанай, перароджанай міталёгіяй. Баяць і ствараць “гісторыі” — вось найпершая функцыя духу. Рухальнай сілай чалавечай веды ёсьць упэўненасьць, што напрыканцы сваіх пошукаў яна знойдзе канчатковы сэнс сьвету. Яна шукае
яго на
верхавіне
сваіх
штучных
нагрувашчваньняў
і рыштаваньняў.
Але складнікі,
што яна
выкарыстоўвае
для
пабудовы, ужо
аднойчы былі
ўжытыя, яны ўжо
паходзяць з
забытых і разьбітых
“гісторыяў”. Паэзія
распазнае
гэтыя
страчаныя
сэнсы, вяртае
словам іх
мейсца, злучае
іх з даўнімі значэньнямі.
У паэта слова
неяк
апамятваецца,
узгадвае
свой істы
сэнс, квітнее
й спантанна
разьвіваецца
паводле ўласных
правоў, вяртае
сваё адзінства.
Таму якая-кольвек
паэзія
ёсьць мітатворчасьцю,
яна імкнецца
аднавіць міты
пра сьвет. Міталягізацыя
сьвету яшчэ
ня
скончаная. Гэты
працэс
толькі загамавалі
развоем
веды, адсунулі
ў бочнае
рэчышча, дзе
ён жыве, не
разумеючы
свайго істага
сэнсу. Але й
веда ня
ёсьць нічым іншым
як
стварэньнем
міту пра
сьвет, бо міт
ужо знаходзіцца
ў саміх
складніках —
за межы міту
наагул
немажліва
выйсьці. Паэзія
дасягае
сэнсу
сьвету anticipando, дэдукцыйна,
на падставе
вялікіх і сьмелых
скаротаў і набліжэньняў.
Веда імкнецца
да таго
самага індукцыйна,
мэтадычна, беручы
пад увагу ўвесь
матэрыял
досьведу. У ісьце
і адна, і другая
прагнуць
аднаго й
таго ж. |
|
Duch ludzki niestrudzony jest w glosowaniu życia
przy pomocy mitów, w „usensowianiu” rzeczywistości. Słowo samo, pozostawione
sobie, grawituje, ciąży ku sensowi. |
Чалавечы
дух —
нястомны
тлумачальнік
жыцьця
празь міты, што
надае сэнс
рэчаіснасьці.
Слова, пакінутае
самому сабе, схіляецца
да сэнсу. |
|
Sens jest pierwiastkiem, który unosi ludzkość w proces
rzeczywistości. Jest on daną absolutną. Nie można wyprowadzić go z innych
danych. Dlaczego coś wydaje nam się sensownym – niepodobna określić. Proces
usensowiania świata jest ściśle związany ze słowem. Mowa jest metafizycznym
organem człowieka. Jednakowoż słowo z biegiem czasu sztywnieje, ustala się,
przestaje być przewodnikiem nowych sensów. Poeta przywraca słowom
przewodnictwo przez nowe spięcia, które z kumulacji powstają. Symbole
matematyki są rozszerzeniem słowa na nowe zakresy. Także obraz jest pochodną
słowa pierwotnego, słowa, które jeszcze nie było znakiem, ale mitem,
historią, sensem. |
Сэнс — гэта пачатак, абсалютная зададзенасьць, што ўцягвае чалавецтва ў працэс рэчаіснасьці. Яго нельга вывесьці зь іншых дадзеных. Чаму мы бачым у нечым сэнс — немажліва акрэсьліць. Працэс
надаваньня
сьвету
сэнсу
шчыльна зьнітаваны
са словам. Мова
ёсьць мэтафізычным
органам
чалавека. Хоць
слова з
часам
дзервянее, усталёўваецца,
перастае
быць
правадніком
новых сэнсаў.
Паэт знову
робіць
словы
праваднікамі
праз новыя
змыканьні, што
паўстаюць з
сукупнасьці.
Матэматычныя
сымбалі —
пашырэньне
слова на
новыя далягляды.
Гэтаксама й
вобраз
вытворны ад
першаснага
слова, што
яшчэ не было
знакам, але мітам,
гісторыяй, сэнсам. |
|
Uważamy słowo potocznie za cień rzeczywistości, za
jej odbicie. Słuszniejsze byłoby twierdzenie odwrotne: rzeczywistość jest
cieniem słowa. Filozofia jest właściwie filologią, jest głębokim, twórczym
badaniem słowa. |
Мы лічым звыклае слова ценем рэчаіснасьці, яе адлюстраваньнем. Слушнейшым было б супрацьлеглае цьверджаньне: рэчаіснасьць ёсьць ценем слова. Філязофія
ёсьць папраўдзе
філялёгіяй —
глыбокімі творчымі
дасьледзінамі
слова. |
|
|
Пераклаў
з польскае Кірыла
Ільніцкі ЧАСАПІС
"ПАМІЖ", № 4-2004—2005 гг. |